Одна з головних особливостей влади – її добровільність. Одна з найшкідливіших думок що нам нав’язані комуністами – примус, як основний інструмент державної влади.
Цією ідеєю просякнута міліцейська «культура», нею хворіють хронічно ліві журналісти, в неї вірять політичні діячі навіть антикомуністичного спрямування.
Істина в тому, що примусу не існує. Принаймні в політиці і праві.
Можливо зв’язати людину і тимчасово утримувати її в одному місці.
Можна нанести їй струс мозку і в момент поки вона перебуває в безпам’ятстві заволодіти її майном.
В крайньому випадку, ще можна уявити яким чином можливо зґвалтувати жінку без тієї чи іншої форми її допомоги у цьому.
Але неможливо навіть вигадати яким чином можна постійно і довготривало примушувати масу людей до якоїсь продовжуваної поведінки, якою є та сама правосвідомість.
Навіть в класичній сфері де ми маємо зустрічати масоване застосування примусу, в пенітенціарній службі, якщо придивитись, його все-одно немає.
Професійний злочинець абсолютно добровільно йде до камери і з радістю виконує ритуали зграї відносно як щодо підкорення тюремникам, так і агресивних нападів щодо інших ув’язнених.
Фізична сила є одним з можливих інструментів влади, але основна мета цього інструменту – досягти добровільності виконання вимог особи що насильство застосовує.
Більш того, як таке безпосереднє застосування насильства представниками виду Homo Sapiens Sapiens є швидше виключенням ніж правилом.
Аналіз відеозаписів розбоїв у американських магазинах показав, що у 90% вся активність як жертв, так і нападників зводиться до шумових ефектів та погроз.
Попросту кажучи, поведінка людей (як агресорів, так і потерпілих) у стресовій ситуації нічим не відрізняється від масової істерики у вольєрі шимпанзе.
Відповідно, владно-розпорядчі стосунки, як різновид внутрішньогрупових конфліктів у зграї приматів, пов’язані в першу чергу з погрозою насильства, а не з самим насильством.
Так, жертxи міліцейського свавілля, як правило, добровільно відчиняють двері своїх квартир, добровільно слідують за нарядом ППС «у відділок», а часто навіть не добровільно підкорюються наказам, а свідомо чинять активні дії щодо наближення спілкування з представником банд-формування під назвою «Міністерство Внутрішніх Справ» (наприклад, активно шукають слідчого у величезній будівлі, чекають на нього в коридорі, самі пишуть від руки покази).
Навіть аналіз випадків катувань, показує що «жертви» як правило не просто не вчиняли жодних дій щодо самозахисту (не намагались скалічити ката, вбити його), але й не шукали можливості помсти в майбутньому.
Більш того, в більшості випадків перевірка скарг на катування вказує, що як такі фізично болючі та небезпечні для життя катування не застосовуються, у більшості випадків ми маємо справу з погрозою застосування такого насильства (наприклад, кати обіцяють побити особу якщо вона помочиться).
Таким чином, можна сказати що держава це апарат управління та примусу, а апарат симуляції управління та демонстрації залякування примусом. Або перефразуючи Леніна, Держава – це апарат погрози насильством.
Відповідно, виникає простий і зрозумілий висновок щодо можливості подолання status quo.
Задля скинення т.з. «влади» достатньо: 1. встановити систему логічних і зрозумілих правил які виникне бажання добровільно виконувати, 2. припинити сліпо коритись представникам т.з. «влади», та почати ігнорувати їх погрози застосування насильства, 3. за першої можливості самостійно застосовувати як погрозу застосування насильства, так і саме насильство щодо представників т.з. «влади» які порушили систему правил з п. 1 .
.
