Нотатки Українського Імперіяліста™

Андрій Ан-ко був звичайним прилипалою. Тим самим типажем, що грубими лестощами та клянчанням видобуває з сильних (а часто і поранених) хижаків свою порцію цигарок, чупачупсів та подружок блядей, яких вже поєбали і викинули ті, хто дозволяв Андрію до себе прилипати. Казали, що варто вимовити його ім’я тримаючи у руках гроші, і він з’являвся поряд і починав канючити. Тому більшість його знайомих, не вимовляли прізвище Ан-ко тримаючи у руках хрусткий купон, ну а потім і хрустку гривню.

Я Андрія не те щоб зневажав (як істинний мізантроп я зневажаю все людство), а використовував. Тому вже у 13 років познайомившись з концептом біхеворістики винагороджував його лестощі тільки якщо вони промовлялись на людях, що зазвичай Андрій робити не любив. Лизання жопи за дрібні подачки (як наприклад за пару штук «Бонда легкого»), Андрій зневажав, хоча і використовував.

Хитрі західні технології маніпулювання свідомістю зробили свою справу, тому Ан-ко підлещувався до моєї особи так-же, як підлещувався до найкрутіших пацанів на районі, і робив він це на публіці. Цей факт, мав цілком прогнозований наслідок – інші пацани до яких він підлещувався, стали мене вважати за свого. Як і інші прилипали. Це ще більш посилилось, коли у мене з’явилась особиста «шістка». Шісткою був «Тьома» і ви не повірите, але я жодного разу його не відпиздив, не дав йому щось та не розводив його на бабки. Тьома був маленьким кар’єристом у світі шісток, тому дратував мене навіть більше ніж Андрій. Тому я постійно давав Тьомі беззмістовні завдання, щоб відволікти його подалі від себе. На відміну від Тьоми, Ан-ко був шісткою хоча і своєвільною, зрадливою, схильною мнити себе рівнею собі, але талановитою.

Саме чітка робота Андрія, стала результатом таких подій як: 1. Я вперше напився Водки (за чужий рахунок, до-речі) 2. Я вперше накурився трави (як слід здогадались – теж шарової) 3. Я вперше вхопив лапцею вологий волохатий сейф якоїсь його однокласниці (підозрюю що він мав на неї якісь плани, але я на це забив).

Крім того, він є моїм першим спільником у вчиненні таких злочинів як «Грабіж» та «Розбій» (велика літера не випадкова).

Але мова не про Андрія, а про Путіна. Точніше про російський патріотизм.

Ми часто курили куплені поштучно і заникані у парадняку сигарети, обговорюючи з Андрюшею Володимира Володимировича. Обом він подобався. І справа не стільки у Чечні, польотах на літаку і красивому картузику, що був одягнутий на борту підводного човна «Курськ». Справа у чіткому відчутті, що Путін – такий-же босяк як і ми. Він говорив як ми, діяв як ми, і так же нахабно катав на бабло, як це робили ми. Путін – це була наша кров від плоті. Згодом я захоплення від босяка-Путіна втратив. А Андрій ні.

В передостанній моїй зустрічі з ним (Андрієм, не Путіним), він вчився на романо-германському факультеті якогось відстойного ВУЗу, неконтрольовано курив план і міг вести розмови лише про те, кого б гарно було-б виїбати (показуючи пальцем по об’єкт «вождєлєнія»).

В останній розмові щось змінилось. Він вже не вчився (Андрій, не Путін), він перекладав якісь срані інструкції до кавоварок. Він вже не буви гопніком чи растаманом, він був православним. І найгірше: він вже забув, навіть як думати про блядей. Місце веселенької хвойди і її тугенької піхви, надійно замінили «Росія которая встаєт с колєн» і «План Путіна». Дійство огидне. Я не витримав.

Це був один з перших випадків, коли я запалив «Вєлікім Анлюсом» у ріал-лайфі. Ан-ко задьоргався. Ан-ко не вірив своїм вухам. Велика, велична, прекрасна росія може викликати таку зневагу? Неможливо. Він побіг вверх по сходам (справа відбувалась у нашому під’їзді) за книжками. Він почав листати джерела і доводити. Він намагався не слухати контраргументи. Один раз у нього почалась типова (навіть «клінічна») істерика. Врешті-решт ми знайшли крихту порозуміння. Не тому-що, я чи він були толерантними, не тому-що нам набридло, не тому-що хтось визнав іншого правим. Ми знайшли порозуміння в одному питанні і лише з одної причини – будь Андрій хоч сто разів «російський патріотом» і «православним віруючим», але він назавжди залишиться киянином. Його захист пробила одна фраза – «якщо російське православ’я має якийсь зв’язок з хрещенням Русі, то нехай вони роблять своїм центром Київ. Татаро-монгоське іго закінчилось, час повертатись до Матері». Андрій закляк, замовчав і… нарешті видавив «да». Я додав «а далі ми поглинемо всю їх срану державку». Ан-ко вже не мав сил суперечити. Вєлікій Аншлюс переміг.

::топ-блог::